« Методичні матеріали

 

Не любити – справа серця, зраджувати – справа честі

Методико-бібліографічні матеріали [2007]

До 100-річчя від дня народження І. Вільде

Постанова Верховної Ради України від 4.10.2006 р.

Додатки:

1. Трудівниця лицарського духу / Книжково-ілюстративна виставка
2. Сценарій вечора-портрета „Люблю любити любов”

Мета видання – ознайомити читачів з життєвим і творчим шляхом видатної української письменниці Ірини Вільде; розповісти про те, що за більш як чотири десятиліття творчої діяльності нею зроблено немало справжніх відкриттів у царині людського серця і душі, в розкритті складного світу людських взаємин, у тім числі й інтимно-особистих та родинно-побутових, в аналізі й відтворенні мінливого і багатобарвного розмаїття переливів найрізноманітніших особистих почуттів; звернути увагу читача на ту обставину, що висот майстерності в зображенні й дослідженні людської душі, психології, любові, взаємин письменниця сягнула в найкращому із своїх творів – соціально-психологічному полотні „Сестри Річинські”.

 

Я за те, щоб кожний письменник був таким хліборобом на літературній ниві, щоб кожний умів бачити далеко і глибоко, як той хлібороб, що прикладає ополудні до чола долоню і дивиться ген-ген за обрій... Зроблено багато, а треба зробити ще більше.
І.Вільде.

5 травня 2007 року виповнилося 100 років від дня народження Ірини Вільде (Макогон – Полотнюк – Дроб’язко Дарина Дмитрівна; 05. 05. 1907, м. Чернівці – 30. 10. 1982, м. Львів) – видатної української письменниці, внесеної ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ ст. і другого тисячоліття, громадського та державного діяча.

Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 року видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т.Г.Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради Української РСР другого скликання.

Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно. Він був зіпсований цензурою сталінських прислужників та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією „визволення” й „щасливого сьогодення”.

Народилася Дарина Полотнюк на Буковині в Чернівцях в сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона, який став її першим учителем літератури. За лінією батька вона була галичанкою, за лінією матері, Адольфіни Янушевської, - буковинкою. Рід матері мав німецьке коріння, що пізніше, можливо, „відбилося” на літературному псевдонімі письменниці ( Вільде – по-німецьки „дика”, „бурхлива”).

У листопаді 1918 року Буковину окупувала Румунія. Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 року до Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Тут Дарина вчиться у приватній класичній гімназії, потім вступає до Львівського університету. Протягом 1922-1933 років Ірина Вільде студіює славістику і германістику на філологічному факультеті. Скрутне матеріальне становище родини змушувало заробляти на хліб, і дівчина давала приватні уроки дітям поміщиків. Провчилася Ірина Вільде в університеті чотири роки. Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на роботу в часопис „Жіноча доля” у Коломиї, працює там до 1939 року, а потім переселяється до Львова.

Ірина Вільде прийшла в літературу в складну і суперечливу епоху, коли закінчилася Перша світова війна, розпалися Російська та Австро-Угорська імперії, програла війну кайзерівська Німеччина, завершилися поразкою визвольні змагання українського народу; більшість українських земель увійшли до нової, радянської, імперії, а західноукраїнські землі були розшматовані між Польщею, Румунією, Чехословаччиною, а пізніше – Угорщиною.

Митці та письменники, щоб підняти дух свого народу, зверталися до славетних сторінок минулого. Тож не дивно, що в західноукраїнській літературі того часу панував тільки один жанр – історичний. І на цьому тлі тріумфально ввійшла в українську літературу, опублікувавши повість „Метелики на шпильках,” Ірина Вільде. Рання творчість письменниці – сумно-лірична, особистісна, тремтливо-ніжна.

Відгуки критиків часто містили протилежні судження – від захопленого схвалення проблематики творів та їх європейського стилю до звинувачень у безідейності. Саме такі різні оцінки і спричинили до великої популярності Ірини Вільде.

Її розповіді про пересічних людей, про їхні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І цей девіз – додавати людям охоти до життя та боротьби за нього – згодом пройшов через усю її долю.

До останніх днів свого життя вона так і залишилася W і lde – вільною і нескореною часом. Вона була особистістю, з якою кожна влада мусила рахуватися.

Провідний галицький модерністський критик Михайло Рудницький помітив прозовий талант Ірини Вільде, видрукувавши 1930 року її першу новелу ”Повість життя” (пізніша назва „Поема життя”) в газеті ”Діло” . А у жовтні 1935-го на сторінках цього ж видання була опублікована стаття ”Із тремтінь жіночого серця”, у якій критик високо оцінив її твори, особливо ж за оригінальність форм Він же сприяв виданню першої її збірочки новел „Химерне серце”, а згодом виступав у періодиці з прихильними відгуками на її книги. Якраз в 30-і роки в часописах ”Діло”, „Жіноча доля”, „Нова хата”, „Новий час”, „Назустріч”, „Світ молоді”, „Мета”, „Дзвони”, „Учительський шлях”, „Українське слово”, „Жінка” та ін. письменниця публікує свої перші повісті, новели та оповідання, літературно-публіцистичні статті та есе. Тоді ж вийшли окремими виданнями її книжки „Б’є восьма”, „Метелики на шпильках”, „Химерне серце” (1936), „Повнолітні діти” (1939).

Дослідники творчості письменниці стверджують, що перший її друкований твір (оповідання „Марічка”) з’явився 1926 року у перемишльській газеті ”Український голос”, коли Дарії Дмитрівні було лише 19 років. До 1939 року Ірина Вільде опублікувала близько 50 творів малої прози – новел, оповідань, ескізів, есе, нарисів та 4 повісті.

У 1930-і роки Вільде належала до модерністського середовища галицької літератури, яке гуртувалося довкола елегантного і дуже цікавого часопису „Назустріч” (його редакторами в різний час були блискучий критик Михайло Рудницький, літературознавець і мовознавець Василь Сімович, поет і маляр Святослав Гординський). На думку сучасних літературознавців, такого рівня літературного часопису у нас нема до сьогодні. Ще цих письменників називали „демо-лібералами”. Вони відстоювали орієнтацію на західноєвропейську літературу, заперечували застарілі народництво і реалізм, плекали естетизм. Сюди належали Богдан-Ігор Антонич, Іван Керницький, Анатоль Курдидик, Ярослав Курдидик, Василь Софронів-Левицький, Юрій Косач та ін. Вже сам перелік імен говорить про багатогранність і художню пошуковість цієї літературної групи. Тому насильно-політична ліквідація цієї течії у 1939 році, як і інших багатих на таланти літературних течій, означала катастрофу, гігантський крок назад в нашій культурі. Правда, від 1940-х років модерністи знайшли собі грунт на еміграції. Однак саме у 1930-і роки їхня творчість мала особливе значення: вони долали провінціалізм українського культурного мислення, засвоювали здобутки європейського модерну, привносили дух оптимізму і стильового експерименту, грайливості у слові.

Якраз твори Ірини Вільде дають можливість збагнути, що модернізм, тобто зачарованість формою, химерність словообразу, витончене переживання деталей і мистецької символіки не обов’язково мусить відчужувати людину від національної традиції. Навпаки, і галицька письменниця, і ряд інших українських модерністів поєднали естетичні пошуки з сутністю духовно-національної проблематики. Так, у повісті „ Б’є восьма” Ірина Вільде, може, найглибше і найдраматичніше в нашій літературі показала міжнаціональне румунсько-українське протистояння в Буковині на побутово-повсякденному рівні.

Перші книжки – повість „Метелики на шпильках” та збірка новел „Химерне серце” здобули першу літературну премію Товариства українських літераторів і журналістів імені І.Франка. Претендували також на неї Катря Гриневичева зі своїми „Шоломами в сонці” та Наталена Королева з романом „1313”. Нагороджена була „мало ще відома початкуюча Ірина Вільде”. Безумовно, назва раннього циклу повістей „Метелики на шпильках” – символічна. Молоде покоління, яке прагне освіти, культурного, громадського оновлення в суспільстві, ніби метелики повесні , пришпилені терновими колючками, б’ється над вічними проблемами і не може їх реалізувати.

Реалізм та соцреалізм чітко розмежовують передвоєнні й післявоєнні оповідання письменниці. Звісно, ранні її твори не в усьому бездоганні: деколи і перо ще не вправне, світ героїв обмежений, нарочито відірваний від „зверхнього” суспільного світу, і проблеми вузькі. Та на зауваження усіх критиків різних напрямів письменниця заявляла, що краще полишила б писати, ніж „дала б себе наломити силоміць до чогось, що не відповідало б моїм поняттям про літературу”.

У більшості своїх новел та оповідань довересневого часу (вільна творчість письменниці була перервана у вересні 1939 року після окупації Західної України Радянським Союзом) Ірина Вільде не тільки відображає те, що хвилювало тогочасне суспільство, а намагається переломити ці питання через психологію героїв. Письменниця привернула увагу читачів оригінальністю стилю, тонким психологічним аналізом, поетичністю своїх творів. І.Вільде пробивається, немов підсніжник на весняні заморозки. В її творах – дівоча незахищена чуттєвість, емоційна стихія, які присутні в надмірному нюансуванні жіночих персонажів. Але завжди бере верх щирість почуття, любов до зображуваного, відсутність фальші. До речі, оповідання цього періоду були надзвичайно популярні. Багато читачів пізніше ніяк не могли примиритися з тим, що прозаїк їх переробляла, стираючи „барвистий пилок з метеликів”. Але при переході на позиції реалізму письменниця зберегла свої „художні фонди” при одночасному їх поглибленні.

Майже у кожному невеличкому за обсягом творі відчутне вправне володіння таким тонким інструментом, як почуття. Це і жаль та невимовний біль перед зустріччю з коханим („Всюди однаково”), спогади заміжньої жінки про першу любов („Східна мелодія”), нещасливе кохання („Ти”, „Добрі друзі” , „24 години”, „Піаніст”). Такі мотиви в різних варіаціях трансформуватимуться в повістях і романах письменниці.

Чимало спільного віднаходимо у творчих пошуках Ольги Кобилянської та Ірини Вільде. Саме романтичний струмінь дає підстави для віднаходження спільних рис в літературному доробку цих письменниць. Зокрема в системі світовідчування, стильовій манері письма, художній лабораторії слова. За соціально-психологічною динамікою герої Ірини Вільде більше тяжіють до естетичної концепції Івана Франка.

Ще в перших спробах письменниця проявила себе майстром психологічного малюнку. Говорячи про особливість літературного хисту Ірини Вільде, письменник С.Тудор в статті „У бистрині” (1940) зазначав, що вона „працює дбайливо (і успішно) над словом ширшої мистецької прози, шукаючи доріг у потайні схови людської душі.”

Саме вмінням обирати реальну ситуацію вона вирізняється як художник в оповіданнях ”Пробудження”, „Крадіж”, „Щастя”, „Роман жениться”, де за описовим новелістичним лаконізмом, побутовими подробицями проступають яскраві людські характери. Так, новелу „Крадіж” (1935) справедливо порівнюють з кращими психологічними творами Василя Стефаника, Григорія Косинки. Ліричний етюд „Моїй Буковині” польський перекладач Єжи Плеснярович вмістив до „Антології української поезії”, що вийшла у Варшаві.

В 1938 році опубліковано чудовий роман ”Повнолітні діти”. Великою мірою це розповідь про власне дитинство у Веренчанці, про навчання у чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. Цей роман – серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів, зокрема той, коли українські гімназисти вночі вирвали з землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки. За це багато з них було виключено з гімназії.

1947 рік в житті письменниці став знаменним. Ірину Вільде було обрано депутатом Верховної Ради Української РСР. В подальшому вона неодноразово була депутатом обласної і міської Рад, очолювала львівську письменницьку організацію, працювала спецкором газети „Правда Украины ”. За свою літературно-громадську працю нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак пошани”, Дружби народів, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР.

Особливо активно співробітничала Ірина Вільде з журналом „Жовтень”: керувала секцією прозаїків, обиралася до редакційної колегії. 1950 року письменниця – делегат Другої Всесоюзної конференції прихильників миру у Москві.

У своїй творчості Ірина Вільде завжди залишалась вірною своїй психологічній манері зображення жіночих характерів, відкриваючи справжню індивідуальність, самоцінність людини.

У радянський період творчості Ірина Вільде, на жаль, намагалася не „збивати ”ні себе, ні „трудящих жінок” на обивательсько-міщанські манівці, а вести до „світлого майбутнього”. У своїх оповіданнях писала про те, що за капіталістичного ладу в бідняків не могло бути справжнього родинного щастя, бо „щасливою у житті і коханні трудяща людина може бути тільки за радянської влади” („Товаришка Маня”); про ”життя західних українців під зорею радянської влади”, які ту владу вимріяли в чорні роки неволі, коли „тільки вузенька річечка Збруч їх відділяла від щастя” („Історія одного життя”); про „націоналістичних мракобісів, готових щохвилини продати народ” („Кури”); про дружбу народів („Ті, з Ковальської”); особливо українців зі „старшими братами”: ”Відколи світ світом, ще такого не було, щоб українець з росіянином полагодити не могли”, і т. ін.

Та хоч як „удосконалювалася” письменниця в „благотворному кліматі нової дійсності” все ж розчарувала пильних критиків перевиданим і переробленим у дусі вимог соцреалізму романом „Повнолітні діти”: знову сипались нарікання: „ не показана класова боротьба, а на першому плані – національне”. Звинувачення, як на ті часи, надто серйозні. Твір вражав незвичним як на ті роки українським патріотизмом. Йшлося про опір буковинських підлітків насильницькій румунізації.

Насправді цей роман – один із кращих творів письменниці. Талановито, психологічно достовірно, з тремтливою ніжністю й стриманим ліризмом, водночас із безжальною відвертістю відображено тут процес становлення особистості головної героїні – Дарки Попович. Дитячі переживання дівчинки, що „мала багато клопоту з очима, які не вміють говорити неправди”, перше кохання до юного скрипаля Данка Данилюка, ревнощі й розчарування, перші уроки життєвої зрілості. Усе подано через сприймання Дарки, спочатку дитини, потім підлітка й дорослої дівчини. Ця докладність душевних переживань героїні, її багата уява, що виказує в ній майбутню письменницю, факти біографії дають підстави віднести твір до автобіографічних.

У журналі „Жовтень” (1973. - №5) було опубліковано фрагмент продовження твору під назвою „Дзеркало”. Ця „повість про жінок” згодом переросла в роман-епопею „ Сестри Річинські”. Книжковим публікаціям (перша книга – 1958 рік, друга – 1964 рік) передували журнальні та газетні уривки. Останній з них – „Столовників не буде” – завершує п’ятитомне видання 1987 року, хоч і не виступає остаточним закінченням роману. Осяжний твір (понад 90 аркушів) вміщує величезну кількість персонажів із усіх суспільних верств тогочасної Галичини – духовенства, службовців, робітників, селян, дрібних буржуа, а також відомості про діяльність різних партій та громадських організацій, про політику польської адміністрації, стан економіки, освіти, культури. У невеликих просторових рамках постає життя прикарпатського містечка Наше і приміських сіл – уся Галичина; у вузьких часових межах (1937 – 1939 рр.) через авторські ретроспекції та спогади героїв – суспільне життя Галичини 20 – 30-х років. Над романом письменниця працювала понад двадцять п’ять років.

З погляду жанру „Сестри Річинські” – кілька романів у романі: родинно-побутовий, соціально-психологічний переростають у соціальний панорамний роман, далі – історико-революційний; у результаті постає досить складна, хай художньо неоднорідна, синтетична структура. Тут закладені драма, лірика, філософічність, гумор, сарказм, пізнавальна історична інформація, втім, вихолощена згідно з офіційним тлумаченням західноукраїнської історії. Сама письменниця згадувала про роботу над твором: „...Мені хотілося, щоб, наприклад, ритм мови автора про даного героя відповідав його темпераментові, спосіб вислову автора про даного героя – інтелектуальному рівню того ж героя... хотілося, щоб кожний з героїв повісті був у виключно своїм кольорі від початку і до кінця”. Безпосереднім імпульсом до написання „Сестер Річинських” стала розмова з приятелькою, яка висловила думку: „Щоб пізнати справжній характер людини, треба для того якогось катаклізму в житті. У нормальних умовах люди здебільшого всі „нормальні”, а от у біді, наприклад, кожний проявляє себе по-різному”.

„Сестри Річинські” – справді найбільше творче досягнення письменниці, але це й найбільша її поразка – компроміс між реалізмом і соцреалізмом, талантом і кон’юнктурою, правдою життя, історії і „правдою” комуністичної ідеології. Та немає сумніву, що найкращі, непідробно щирі й талановиті сторінки пов’язані передовсім із темами, мотивами, мелодіями „камерного” характеру, на який був настроєний природою талант письменниці.

Це найбільше стосується високохудожнього змалювання людських характерів. Величезна кількість персонажів, сюжетних ліній, планів, екскурсів у минуле краю і героїв, відступів, подій, історичного фактажу – весь осяжний життєвий матеріал запускається у романний рух особливим епічним „сюжетотвірним” талантом письменниці. Найдинамічніше розвивається центральна група сюжетних ліній. Вона пов’язана з історією родини провінційного священника Аркадія Річинського та долею його п’яти дочок і дружини Олени, які різними шляхами шукають свого місця в житті.

Роман „Сестри Річинські”, як і „Повнолітні діти”, не закінчений, про що говорила й сама письменниця.

Лірико-психологічна проза Ірини Вільде, її життєва позиція і багатство мистецької фантазії вирізнялися як надзвичайний здобуток часу, як ствердження нової української особистості – гордої, розкутої, відкритої до віянь буремної епохи. Можна вважати, що твори Ірини Вільде – то чарівне віконце, через яке кожний зацікавлений зможе заглянути в історію, ментальність і звичаї Західної України міжвоєнної доби, а саму постать Ірини Вільде – символічною: ця письменниця передала у своїй прозі новий настрій українства, гордо зберегла західноукраїнський колорит у радянську добу, створила неповторну ліричність стилю.

Твори Ірини Вільде перекладалися багатьма мовами народів тодішнього СРСР, а також польською, чеською, німецькою, угорською, румунською, болгарською, італійською та ін. ЇЇ ж переклади постійно друкували у журналах „Дружба народов” та „Новый мир ”, а їх редактори, якщо виникали якісь питання, з поваги до Дарини Дмитрівни приїжджали до Львова. До останніх своїх днів Ірина Вільде була членом правління Спілки письменників СРСР. Мала дуже добрі особисті стосунки з Робертом Рождєственським, Чингізом Айтматовим, Сільвою Капутікян, Константаном Симоновим, дуже приязні взаємини були з Максимом Рильським.

У 1990 році вперше в радянські часи вийшла збірка новел Ірини Вільде „Незбагненне серце,” в яку ввійшли твори, що публікувалися вперше. Важко уявити, що письменниця, голова Львівської організації СПУ, делегат усіх письменницьких з’їздів та депутат Верховної Ради України багатьох скликань також мала твори, небажані для радянської держави, звичайно ж, твори раннього періоду. І навіть більше – в 1972 році Львівська державна наукова бібліотека імені В.Стефаника підготувала до друку бібліографічний покажчик творів Ірини Вільде з передмовою самої письменниці – та передмова називалась „ Через місток пам’яті”, й у ній було багато сторінок, присвячених саме 30-м рокам. Передмова не була надрукована.

Зараз спостерігається своєрідна „патова ситуація” стосовно творчості Ірини Вільде: її здебільшого не оцінюють надто високо і не популяризують через штучний соцреалізм в ній, і водночас всі розуміють, що у стильовому плані письменниця дала українській літературі багато.

Мета видання – допомогти бібліотекам організувати популяризацію творчості Ірини Вільде з нагоди її ювілею. З цією метою пропонуємо організувати і провести у бібліотеках наступні заходи, використовуючи підібрані до них назви:

вечір-портрет виставка-інформування година цікавих повідомлень засідання літературної вітальні інформаційна бесіда книжкова виставка книжковий огляд конкурс на краще читання уривків із творів літературна година літературна конференція літературне свято літературний вечір літературний ранок літературні читання тематична полиця

„Джерела могутнього таланту” „Жіночий голос української літератури” „Жіночність загадкового таланту” „Забутий світ Ірини Вільде” „Зірка, що світить крізь століття” “Зустріч з сестрами Річинськими” „І знову йтимеш до людей, мов щедра осінь” „Із секретів майстерності” „Із тремтінь жіночого серця” „Ірина Вільде – видатний прозаїк сучасності” „Ірина Вільде – відома і незнайома” „Ірина Вільде – талановитий майстер соціального роману” „Незгасна сила слова” „Працелюбна бджілка” „Слово палке і ніжне” „Слово про майстра” „Через місток пам’яті” „Яскравий світ Ірини Вільде”

 

Додаток 1. Трудівниця лицарського духу (Книжково-ілюстративна виставка).

Національна свідомість жінки є початком національної свідомості народу.
Є.Жук.

Я...виросла в ідеальній родині..., і у великій мірі завдячуючи цьому, я стала письменницею.
Ірина Вільде.

1.У пошуках власного шляху.

"...Яке колосальне значення мала для формування мого світогляду та обставина, що я ніколи не чула, щоб батьки не те, щоб сварились, а говорили між собою в неприязному тоні. Батько мій був для мене зразком громадянських чеснот. У нас панував культ матері.".
Ірина Вільде.

2. У світі малої прози.

Я досліджувала малий світик серця, не зв’язаного із суспільним світом.
Ірина Вільде.

Ні матеріал, ні задум не панують наді мною, коли я пишу. Вони зв’язані між собою, вони мусять творити одне ціле, єдність.
Ірина Вільде.

3.Повістевий пласт.

Належу до типу письменників, які дають першість фантазії перед фактажем. У своїх писаннях переважно живлюсь уявою.
Ірина Вільде.

Доки не впораюсь з цим малим світиком – з людським серцем, не візьмусь, просто не зможу сягнути широких проб лем людського життя.
Ірина Вільде.

4.Із романної спадщини.

Секрет майстерності полягає в тому, що секрету немає. Є просто талант.
Ірина Вільде.

Тільки тоді, як навчитеся виліплювати характери персонажів, матимете право називати себе прозаїком.
Ірина Вільде.

5. „Як по живу воду...”.

Треба нам, письменникам, творити так, щоб і недруги вивчали нашу мову, аби читали нас в оригіналі.
Ірина Вільде.

Яке ж ти маєш право говорити від імені народу, коли не знаєш, чим той народ вечеряє і з якими думками прокидається вранці?
Ірина Вільде.

Ми, письменники, прагнемо... так прагнемо, якщо не вголос, то потаємно прагнемо поселити добро в людському серці. Інакше навіщо писати?
Ірина Вільде.

 

Додаток 2. " Люблю любити любов". Сценарій вечора-портрета

Святково прибрана читальна зала бібліотеки.

В центрі – портрет Ірини Вільде із словами письменниці: ”Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один – перед сучасниками, другий – перед історією”, книжкова виставка „Письменниця сумління і боротьби”.

За столиком ведучі заходу, читці, директор бібліотеки, вчитель української мови та літератури місцевої школи.

Ведуча 1: Щиро вітаю усіх, хто завітав сьогодні до нашої бібліотечної вітальні. Вечір-портрет ”Люблю любити любов” присвячуємо 100-літньому ювілею від дня народження відомої письменниці Ірини Вільде . За свою самобутню і своєрідну творчість вона заслужила на велику пошану.

Читець 1: „Дивовижною, як і кожний справжній великий митець, була ця небуденна жінка: була вона глибинно мудрою і напрочуд простою, була наділена величезним талантом і водночас відзначалася рідкісною скромністю, уміла творити довершені, мов би карбовані свої писання, а на зустрічах із своїми читачами прагла не виділятися з-поміж них ні бесідою, ні одягом – була рівною серед рівних”, - так сказав про Ірину Вільде письменник Роман Федорів.

Ведуча 2: Глибоко шанована у письменницькій родині Ірина Вільде заслужила багато щирих і влучних висловлювань про неї від тих, хто мав нагоду спілкуватися з письменницею, цікавився її творчістю. Сьогодні ми будемо цитувати ще багатьох її сучасників і саму Ірину Вільде, що допоможе створити життєво-творчий портрет письменниці.

Ведуча 1: 5 травня 1907 року в родині народного вчителя і буковинського літератора Дмитра Макогона в м. Чернівці народилася дочка, яку назвали Дариною. Більше ніж через два десятки років, коли Дарина Дмитрівна вже закінчить гімназію і навчатиметься на слов’янському відділі філологічного факультету Львівського університету, в періодичній пресі з’явиться перша новела, підписана ім’ям Ірини Вільде. Відтоді, з 1930 року, цим псевдонімом письменниця підписуватиме всі свої твори.

Ведуча 2: Для становлення характеру Ірини Вільде родина мала особливе значення. Сім’я Дмитра Макогона та його дружини вчительки Адольфіни Янішевської була не тільки дружною, а й інтелігентною, демократично настроєною.

Ведуча 1: Вчителюючи по буковинських селах, Дмитро Макогон не цурається активної громадської роботи. Румунським колонізаторам не до вподоби була діяльність письменника-демократа, особливо його політичні памфлети.

Ведуча 2: Його заарештовували, звільняли з посади вчителя. Шукаючи порятунку від утисків і переслідувань, він 1922 року нелегально виїздить до м. Станіслава (тепер Івано-Франківськ у Галичині). Наступного року сюди переїхала і його сім’я.

Ведуча 1: Поет, прозаїк, публіцист демократичного спрямування, він вів активну громадсько-культурну й освітянську діяльність на Буковині та у Галичині. За своє життя видав збірки віршів, оповідань, новел та нарисів, активно виступав у часописах. Закличним пафосом пройнятий його твір “Вставай, народе”:

Читець 2 :
Вставай, народе, з сну будися!…
Вставай, народе, в бій завзятий
В ім’я святої правди йди.
Нехай дрижить в страху твій ворог клятий,
Вставай, народе, ставай в ряди!

Ведуча 2: Демократичні симпатії родини Макогонів, культ правди і взаємоповаги в сім’ї, громадська і літературна діяльність батька, товаришування із сільськими дітьми, перші враження від життя селян та народних українських учителів – це й була та атмосфера, в якій почав формуватися світогляд майбутньої письменниці.

Ведуча 1: Тут беруть свої початки і її демократичні переконання, зокрема й пильна увага до “малої” людини, а також повага до неї, які пройдуть через усю її творчість. Життєвий творчий приклад батька-письменника позитивно вплинув і на дочку.

Читець 1: “Якщо можна, говорили в старовину, порівняти велике з малим, то хай мені буде вільно сказати, що все добре, що є у мені, завдячую живому прикладу моїх батьків і тій моральній атмосфері, яка панувала в нашій сім’ї. Я пишаюся тим, що виросла в ідеальній сім’ї, яка дала мені чесну дорогу до пізнання життя”.

Ведуча 2: Не менш важливою обставиною було й шанобливе ставлення до красного письменства взагалі і особливо до рідного українського слова, таке природне в родині літератора.

Ведуча 1: Ще в дитячі та юнацькі роки Дарина зачитується творами Шевченка, Франка, Федьковича, Лесі Українки та інших українських, російських та зарубіжних письменників. А свою видатну землячку Ольгу Кобилянську Макогони просто обожнювали.

Ведуча 2: Мало хто знає, що в перекладі з німецької “вільде” означає “дика”, а ім’я Ірина – у даному разі похідне від Дарини. Ось так і “народився” псевдонім “Ірина Вільде”.

Ведуча 1: 1927 року вже в Станіславі Ірина Вільде закінчує приватну жіночу гімназію так званогоУкраїнського педагогічного товариства. Загальне уявлення про гімназійні роки майбутньої письменниці, оточення, ті фактори, що впливали на становлення і формування її особистості, дає цикл повістей “Метелики на шпильках”, “Б’є восьма”, “Повнолітні діти”.

Ведуча 2: Цей цикл повістей допоможе нам відчути загальний дух, атмосферу тогочасного гімназійного життя, значною мірою побачити, як і чим жили, про що мріяли вихованці українських гімназій на Буковині.

Ведуча 1: Коротко про творчість Ірини Вільде прошу розповісти вчителя рідної мови і літератури, якого з приємністю запрошую до слова.

Виступ учителя: У кожного художника є заповітна тема, до якої він неодноразово звертається протягом усього свого творчого життя, розробці якої віддає найбільше художницької пристрасті і вогню власного серця. Такою для Ірини Вільде є тема людського щастя. Одна з її ранніх кращих новел так і називалася – “Щастя”(1932). Твір цей невеличкий, компактний, ідейно й емоціонально місткий. Історія життя героїні викладається стисло, проте з того лаконічного малюнка постає перед читачем трагедія жінки, особисте щастя якої виявляється примарним.
Письменниця знаходить дуже цікавий прийом. Героїня її твору Марія весь час вважає себе щасливою. В п’ять літ щастям для неї була “ляля, що заплющувала оченята, як ішла спати”; в чотирнадцять – “рожева шовкова сукенка”; в сімнадцять – слова, сказані хлопцем, який проводжав її з іменин: “ Цей вечір найщасливіший у моїм житті…” Згодом її найбільшим щастям стало: “Рожева подушка, а в ній – маленьке, червонясте личко”. Минуло кілька безрадісних років, вони принесли їй ще троє дітей… А щастя ? Єдине щастя для неї тепер “раз на тиждень пополудні лишатись самою і мати спокій…”
Ми розуміємо, що всі Маріїні щастя – то чисто людські природні радощі. Але водночас увесь хід і логіка розповіді переконують нас у тому, як мало цих дрібних, побутових радощів для того, щоб жінка відчула себе справді щасливою, а саме: потрібною людям, суспільству. Всім своїм емоційно-змістовним та образним ладом новела заперечувала порядки, які ущемляли людські і громадянські права жінки.
Найбільше уваги і вміння віддає письменниця зображенню складного переходу від дитинства до юності, показові процесу формування свідомості й внутрішнього світу молодої людини, розкриттю того, як виробляється її розуміння світу і відношенню до життя, під дією яких чинників і як формується її психіка та морально-етичні погляди. Тут Вільде досягає найпомітнішого успіху. Саме в тонкому художньому дослідженні складного процесу того, як підліток стає юнаком, як народжується особистість, і полягає основна цінність її ранніх повістей, які не втратили свого інтересу і на сьогодні.

Ведуча 2: У кожного письменника є не лише свої улюблені теми та образи. У Ірини Вільде окрім всього цього були ще й улюблені пісні, музичні твори. Сьогодні прозвучить одна із її улюблених пісень “Повій, вітре, на Вкраїну”, яку можна запропонувати як у запису, так і в живому виконанні місцевих аматорів.

Звучить пісня “Повій, вітре, на Вкраїну”.

Читець 2: Із спогадів письменника Дмитра Павличка: “У січні 1953 року я, тоді ще студент і початкуючий літератор, вперше побачив Ірину Вільде, вже відому письменницю, людину знану і поважну не тільки у Львові, де звела нас доля, а й по всій Україні. Саме тоді вийшла в світ друга редакція ранніх повістей Дарини Дмитрівни “Метелики на шпильках” і “Б’є восьма”, які склалися в новий і місцевий роман “Повнолітні діти”, молодь зачитувалася цим твором.

Читець 1: Я дивився на авторку повнолітніх дітей з юнацькою пошаною, і це почуття живе в мені й донині – звичайно, літа принесли пізнання долі й характеру цієї знаменитої жінки, пізнання її великої, правдолюбної і в найглибшому розумінні людинознавчої творчості, і від цього моє шанобливе ставлення до Ірини Вільде стало ще молодшим, ще трепетнішим і чистішим… ”

Ведуча 1: Протягом усього свого шляху вона писала тільки про те, що добре знала. Недарма герої всіх її дорадянських творів були вихідцями в основному з одного не великого, але добре знайомого їй суспільного прошарку – інтелігентського чи міщанського середовища і так званих середніх верств.

Ведуча 2: Чітко визначеним, постійним був і об’єкт художніх досліджень у ранніх творах письменниці – людське серце, внутрішній світ людини. В розкритті того світу, своєї теми Ірина Вільде вже тоді досягає немалого успіху. Досить сказати, що ще в 1935 році вона була відзначена премією імені Івана Франка за цикл повістей.

Ведуча 1: Символічна вже сама назва циклу “Метелики на шпильках”. У ній сконцентровано виражена ідея трилогії: наче метелики до сонця і світла, рветься юність до нового і хорошого, прагне до правди і щастя. Але тяжке, суворе життя пришпилює, нівечить кращі поривання молодих сердець.

Ведуча 2: Твердо стати на дорогу служіння рідному народові допомогло Ірині Вільде нове життя, що прийшло на західні землі України у вересні 1939 року. На якийсь час творчу роботу письменниці перервало страшне лихоліття – Вітчизняна війна. В період окупації письменниця переживає особисту драму: 1943 року в числі заложників фашисти розстріляли в Станіславі її чоловіка Євгена Полотнюка, залишивши її одну з двома синами.

Ведуча 1: Після визволення Радянською Армією західних областей України Ірина Вільде переїздить до Львова, активно включається в громадську діяльність. Вона віддає багато часу і сил роботі з жіночим активом, їздить з письменницькими бригадами по селах, агітуючи за колективне господарювання, працює спецкореспондентом газети “Правда Украины».

Ведуча 2: 1947 року її обирають депутатом Верховної Ради УРСР, згодом вона постійний депутат Львівської обласної та міської Рад депутатів трудящих. За активну громадську та літературну діяльність Ірину Вільде 1947 року нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, а 1957 року – орденом «Знак пошани», очолювала Львівську філію Спілки письменників України.

Читець 2: “Перше, що впадало нам у вічі, - зазначає письменник Роман Іваничук, - це безпосередній, невимушений контакт письменниці з людьми. Офіційна зустріч у сільському клубі перемінилася в задушевну розмову Ірини Вільде з ровесниками, в знайомство з молоддю (а чий ти, парубче, ага, Миколи Калфи; а ви, молодичко, донька Марії Шельми, - уточнювала родовід нових знайомих сільськими прізвиськами) – сцена зникла, сцени й не потрібно було, в залі утворилося коло, в якому Ірина Вільде почувалася, як дома.

Читець 1: Нас приємно вражала рівність у розмові з партнером – дитина то чи поважна літня людина, - тонка делікатність і, головне, увага й любов до співрозмовника, з якого, можливо, письменниця брала матеріал або ж, скоріше, - зіставляла з ним колись уявленого героя, перевіряючи тепер його життєвою моделлю.

Читець 2: І думалося: звідки це вміння долати такі серйозні – часові, просторові, вікові бар’єри? Звідки це вміння спілкуватися навіть із зовсім не знайомими людьми? Без цього хисту не можливе було б створення десятків літературних персонажів, виписаних з матерньою любов’ю!”

Читець 1: Сама письменниця згадувала: “У нас удома, хто б не був – листоноша, повітовий інспектор чи селянин, - завжди приймалися одинаково. Його запрошували до покою, садовили за стіл, і вже за розмовою тато дізнавався, за чим до нього завітала людина. Так, завжди відчинені були двері в нашому домі, і це, мабуть, передалося мені у спадок від батька…”

Ведуча 1: У своїх спогадах про зустріч з Іриною Вільде письменник Роман Кудлик наголошує на одній її рідкісній якості – на вмінні “спровокувати” ситуацію, а відтак слухати людей всюди: на базарі, у загальному вагоні поїзда, в автобусі, у міькому парку; володіла чаром довіритись їй у найпотаємнішому, найсокровеннішому, налагоджувала природне спілкування, далеке від вульгарного панібратства.

Ведуча 2: В дружніх стосунках перебувала Ірина Вільде з відомим письменником Михайлом Івасюком та його сином Володимиром, видатним композитором, автором цілої низки пісенних перлин, серед яких незабутня „Червона рута”.

Звучить пісня „Червона рута” у запису або ж у самодіяльному живому виконанні.

Ведуча 1: Наполегливі довголітні творчі шукання Ірини Вільде на шляху народності і реалізму привели до визначного успіху – створення широкого художнього полотна роману “Сестри Річинські”. Написання його – справжній творчий подвиг письменниці. Про кількість затраченої творчої енергії, сил, таланту, серця може свідчити хоча б те, що роботі над романом вона віддала понад двадцять п’ять років.

Читець 2: Згадує Ірина Вільде: “Моя повість не буде про жінок взагалі, а саме про п’ятьох сестер, попадянок, яких життя з приємно теплої кине в холодну воду, а те, як кожна з них буде реагувати на цю зміну температури, і буде становити зміст повісті”.

Ведуча 2: “Сестри Річинські ” унікальний твір за всебічністю охоплення найрізноманітніших життєвих явищ і процесів, поданих у найтіснішому, нерозривному зв’язку. Зображена в романі картина життя постає перед нами не лише в своїх чітко визначених соціально-часових межах, а у всій складності та суперечності людських неповторно індивідуальних доль.

Ведуча 1: Ірина Вільде – митець дуже задушевний, емоціонально переконуючий. Ця якість її таланту найповніше проявилася в “Сестрах Річинських”. Скільки тут найрізноманітніших суспільних типів, неповторних людських індивідуальностей, скільки суспільних, родинних, особисто-інтимних проблем і явищ піднято й висвітлено, скільки різних життєвих ситуацій показано!

Ведуча 2: І до абсолютної більшості з них письменниця зуміла викликати цілком певне, потрібне їй відношення читача, зуміла пробудити відповідну його емоційно-душевну реакцію.

Прослухайте уривок із роману “Сестри Річинські”. Народну сцену “Біля прала” виконають наші читці.

Читець 1: “Вишнянське прало – більмом в оці жінкам усіх довколишніх сіл. Ще б і ні!
Вишнівські жінки мають не тільки цілу зиму теплу воду (у морози бухтить з прала, ніби дим!), але ще й таку м’яку, що дощівці далеко до неї.
Та не тільки з-за води заздрядь сторонські жінки вишнянським газдиням. Прало – це таке містечко, де можна здибатись з жінками з усіх кутів та почути новини з цілого села.

Читець 2: Що тут говорити! На пралі жінкам більша вільність, ніж чоловікам у корчмі. Котра схоче згаяти час, то завжди має викрут, що мусила чекати на чергу, бо було завізно.
Направду, то додому квапляться хіба тільки ті жінки, що кинули малих дітей без опіки або залишили діжку з розчином біля печі.
А для багатьох жінок прало – це місце розваги і захисту. Втікають сюди невістки від сварливих свекрух. Затуркані свекрухи – від власних невісток. Дівчата-сироти – від злющих мачух. Жінки – від напасливих чоловіків. Наймички – від капосних господинь.

Читець 1: І хоч камені та вода нічиї, чи то пак, спільні, проте й тут немає рівності поміж людьми.
На пралі не побачиш багачки ні з важкими веретами, ні з картанням, ні з чоловічими штанами. З цим вона пошле на прало свою наймичку. Сама ж винесе на прало вишивані скатерті, та рушники, та святкові сорочки (аби зривати жіночі очі узорами), та шалінові хустки, такі делікатні, що їх навіть викручувати не можна, а лише стріпувати з них воду, гейби росу.

Читець 2: В багачки не стільки того прання, скільки хвальби.
Пустить одна за другою вишивані рукави по воді та лише збиває ними, щоб повітря набрали в себе, ніби міхи, аби краще узори вилискували.
А бідна, коли пере, то старається, сирота, закрити собою латане шмаття, аби й видно не було, що там під праником в неї. Все жужмить та жужмить його та все обертає праником так штудерно, аби латки всі наспід приходилися. Ніби не полоще, а воду краде у Бога”.

Ведуча 4: Доля творів Ірини Вільде нагадує долю фресок Софії Київської, яких для блиску і глянцю нездари-богомази замалювали олійними фарбами. Щасливий їхній творець, що не дочекався бачити наруги над шедевром своїх рук.

Ведуча 5: Ірині Вільде довелося самій замальовувати свої твори їдкою, плакатною фарбою. І тепер настав час умілим реставраторам відкрити правдиві обличчя її монументальної прози.
Як і кожен істинний творець вона була пророком. Ще задовго, ще до війни вона передбачала тотальну американізацію.

Читець 1: „Надходять такі часи, - пише письменниця в повісті „Повнолітні діти” , - коли сильніші народи ковтатимуть менші, слабші, культурно й економічно змітатимуть з лиця землі, як невигідну заваду на шляху свого розвитку, не гарматами, не отруйними газами і не спеціальними законами, а культурною перевагою. Почнуться, це я вам кажу, Хрестові походи культуртрегерів на своїх слабших сусідів”.

Ведуча 1: Не менш цікаві й короткі висловлювання та новели-мініатюри, вміщені в збірці “Людське тепло”. Особливу цінність мають для читача і літератури майстерні, сповнені глибокої думки, почуття любові до рідної сторони і людей мініатюри Ірини Вільде. Наприклад:

Читець 2: “В моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду ще коли ними ходити? ) навантажені хлібом вози. По досвітках скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба, як сама молитва.
В моїй стороні…але ви цього не знаєте…

Читець 1: В моїй стороні осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на клаках… Але ви цього не бачите…

Читець 2: На моїй стороні вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна говорити до них і чути їх мову.
В моїй стороні… але ви цього не чуєте”.

Ведуча 2: Вшановуємо пам’ять української письменниці з великою повагою і вдячністю. У видавничій фірмі “Відродження” видано повісті Ірини Вільде, готується повне видання творів письменниці.

Ведуча 1: Пропонуємо вам ознайомитись із матеріалами книжкової виставки, яка розкриває творчість письменниці Ірини Вільде.

 

Література :

1. Про відзначення 100-річчя з дня народження видатної української письменниці Ірини Вільде (Полотнюк Дарії Дмитрівни): Постанова Верхов. Ради України від 4 жовт. 2006 р. №199- V // Відомості Верховної Ради України. – К., 2006. - №43. – Ст.431. – С. 1460.
2. Ірина Вільде // Письменники Радянської України: Біобібліограф. довід. / Уклав О.Петровський. – К.,1996. – С. 95.
3. Вільде Ірина (Полотнюк Дарина Дмитрівна) // Письменники Радянської України: Біобібліограф. довід. / Авт.-упоряд. В.К.Коваль, В.П.Павловська. – К., 1981. – С. 34 – 35.
4. Ірина Вільде // Письменники Радянської України: Біобібліограф. довід. / Упоряд. О.Килимник, О.Петровський. – К., 1970. – С. 66 – 67.
5. Єфіменко Г.Г. Вільде Ірина / Г.Г.Єфіменко // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В.А.Смолій та ін. – К., 2003. – Т.1. – С. 557 – 558.
6. Волинський К.П. Вільде Ірина / К.П.Волинський // Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. / Редкол.: І.О.Дзеверін та ін. – К., 1988. – Т.1. – С. 321 – 322.
7. Вільде Ірина // Українські письменники: Біо-бібліограф. слов.: У 5 т. / Відп. ред. Л.М.Новиченко. – К., 1965. – Т.4. – С. 187 – 192.
8. Ірина Вільде // Письменники Радянської України: Літ.-крит. нариси / Упоряд. М.І.Петросюк. – К., 1987. – Вип. 13. – С. 3 – 19.
9. Новиченко Л.Н. Избранные работы: В 2-х т. / Л.Н.Новиченко. – М., 1985. – Т.2. – С. 86, 109, 136, 140, 168 – 170.
10. Андрусів С. Ірина Вільде (1907 - 1982) / С.Андрусів // Історія української літератури ХХ століття : У 2 кн. – Кн.2: Друга половина ХХ ст.: Підруч. / За ред. В.Г.Дончика. – К., 1998. – С. 279 – 283.
11. Вільде Ірина. Сестри Річинські: Роман. Кн.1 / Ірина Вільде; Вступ. сл. П.А.Загребельного. – К., 2004. – С. 5 – 20.
12. Вільде Ірина. Твори: В п’яти томах / Ірина Вільде. – К.
    Т.1.: Сестри Річинські: Роман. Кн.1 / Вступ. ст. К.Волинського. – 1967. – С. 5 – 37.
13. Вільде Ірина. Твори: В 5 т. / Ірина Вільде; Передм. Р.Іваничука. – К. –
    Т.1.: Сестри Річинські. Кн.1 / Передм. Р.Іваничука. – 1986. – С. 3 – 7.
14. Волинський К. До найтонших душевних порухів / К.Волинський // Із секретів майстерності. – К., 1973. – С. 102 – 105.
15. Качкан В.А. Ірина Вільде: Нарис життя і творчості / В.А.Качкан. – К.: Дніпро, 1991. – 159 с.
16. Олійник-Рахманний Р. Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні (1919 – 1939 роки) / Р.Олійник-Рахманний. – К., 1999. – С. 122 – 123, 141 – 143, 170.
17. Волинський К. Ірина Вільде / К.Волинський // Українські радянські письменники: Крит. нариси. – К., 1958. – Вип.ІІІ. – С. 377 – 411.
18. Історія української радянської літератури / АН УРСР. Ін-т літ.; Відп. ред. С.А.Крижанівський. – К., 1964. – С. 313, 409, 439 – 440.
19. Історія української літератури: У 8 т. / АН УРСР. Ін-т літ. – К.
20. Т.7: Література періоду завершення будівництва соціалізму та Великої Вітчизняної війни (1933-1945) / Відп. ред. Б.С.Буряк. – 1971. – С. 350, 354 – 356, 363, 367, 368.
21. Т.8: Література післявоєнного часу (1946 – 1967 рр.) / Відп. ред. Л.М.Новиченко. – 1971. – С. 20, 27, 41, 190, 194, 355, 356, 359, 400, 420, 442,454, 458 – 463.
22. Історія української літератури: У 2 т. / АН УРСР. Ін-т літ. – К.
    Т. 2: Радянська література / Голова редкол. І.О.Дзеверін. – 1988. – С. 10, 15, 49, 130, 131, 159, 170, 217, 226, 240, 674, 722.
23. Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. / І.М.Дзюба. – К.
    Т. 1: Статті. Доповіді. Рецензії. Передмови. Дещо про добрих сусідів і духовну рідню. – 2006. – С. 225.
    Т. 2: Шевченко і світ; Естетика і культурологія; Знайомство з десятою Музою; „Бо то не просто мова, звуки...”; Тернисті дороги порозуміння. – 2006. – С. 605.
24. Сверстюк Є. У чеканні великих змін: [Про роман Ірини Вільде „Сестри Річинські”] / Є.Сверстюк // Вітчизна. – 1961. - №3. – С. 197 – 199.
25. Вальо М. Майстерність ідейно-художнього синтезу / М.Вальо // Вітчизна. – 1965. - №3. – С. 183 – 186.
26. Шаховський С. Подвиг таланту: [ Про роман Ірини Вільде „Сестри Річинські”] / С.Шаховський // Жовтень. – 1966. - №3. – С. 135 – 143.
27. Нажала жниця копу: [Ірині Вільде – 60] // Жовтень. – 1967. - №5. – С.136 – 142.
28. Бічуя Н. Як це робиться? : [ Про творчість зах.-укр. письменниці І.Вільде] / Н.Бічуя // Дніпро – 1977. - №5. – С. 136 – 139.
29. Денисюк І. Сад Ірини Вільде: [Огляд творчості письменниці] / І.Денисюк // Жовтень. – 1978. - №8. – С. 124 – 130.
30. Тарнашинська Л. „Боюся людей, які не читають...”: [ Про Ірину Вільде] / Л.Тарнашинська // Вітчизна. – 1987. - №5. – С. 174 – 175.
31. Майданська С. „Люблю любити любов”: [ Про почуття ностальгії в контексті життя і творчості Ірини Вільде] / С.Майданська // Українська культура. – 1998. - №3. – С. 30 – 31.
32. Горак Р. Таємниці Ірини Вільде / Р.Горак // Дзвін. – 1995. - №7-8. – С. 97, 107 – 135.
33. Старик В. Ті, що були „повнолітніми”...[До 90-річчя від дня народження І.Вільде] / В.Старик // Дзвін. – 1997. - №5-6. – С. 98 – 109.
34. Старик В. Місто її дитинства: [До 80-річчя від дня народження І.Вільде] / В.Старик // Жовтень. – 1987. - №5. – С. 111 – 116.
35. Качкан В. Не фотограф , а творець: [ Ірина Вільде – публіцист і літератур. критик] / В.Качкан //Вітчизна. – 1987. - №5. – С. 169 – 173.
36. Дем’ян Г. Письменники Дмитро Макогон та Ірина Вільде працювали в УВО і ОУН / Г.Дем’ян // Визвольний шлях. – 2001. - №10. – С. 75 – 82.
37. Захарчук І. Гендерна асиметрія канону соціалістичного реалізму: версія Ірини Вільде / І.Захарчук // Дивослово. – 2006. - № 6. – С. 50 – 55.
38. Тарнавський О. Два силуети Ірини Вільде / О.Тарнавський // Сучасність. – 1983. – Ч.6. – С. 189 – 197.
39. Лащенко С. Східний світ Ірини Вільде / С.Лащенко // Кримська світлиця. – 2004. – 17 груд.
40. Попович Ж. Ірина Вільде не була дикою: [ В перекладі з нім. „вільде” означає „дика”, ”бурхлива”] / Ж.Попович // Дзеркало тижня. – 2006. - №25 (1-7лип.).
41. Лащенко С. Добро, як і знання, можна черпати і на Заході, і на Сході: [Я.Є.Полотнюк – син Ірини Вільде, сходознавець] / С.Лащенко // Кримська світлиця. – 2007. – 13 квіт.
42. Козирєва Т. Шукайте жінку!: [У Львові відзначили століт. ювілей письменниці Ірини Вільде] / Т.Козирєва // Дзеркало тижня. – 2007. - №18 (12-18 трав.).
43. Ірина Вільде: Бібліограф. покажч. / АН УРСР. Львів. наук. б-ка; Уклали: М.В.Вальо, Є.М.Лазеба. – Львів: Львів. наук. б-ка, 1972. – 64 с.
44. Ірина Вільде [Електрон. ресурс] // Сторінки пам’яті Володимира Івасюка. Спогади. – Режим доступу: http://www.ivasyuk.org.ua .
45. Баган О. Коли серце, як на долоні: (Кілька штрихів до ранньої творчості Ірини Вільде) [Електрон. ресурс] / О.Баган // Видавнича фірма „Відродження”. – Режим доступу: http://vidrodzhenia.оrg.ua/vilde.htm.